Настільні ігри предків, або в що бавився твій прадід

Уяви вечір сто чи двісті років тому. Жодних екранів, сповіщень із соцмереж чи електричного шуму - лише м’яке світло свічок, тріск дров у печі та стукіт дерева об дерево. Ввечері, після плідної праці в полі та на господарстві родина або компанія друзів збиралася за столом, де відпочивала від рутини занурюючись в процес гри в настільні ігри.

Коли ми думаємо про дозвілля наших предків, у голові часто постають лише вечорниці та співи. Поки в шинках та міських кав’ярнях шурхотіли карти, а в інтелігентних вітальнях велися запеклі інтелектуальні дуелі за шахівницею, на терасах стукали кісточки доміно та розставлялися фішки для нард. А ще — вся родина, від малого до великого, з азартом закривала номери на картках затишного лото, або креслила на лавках поле для “Млина” (“Дев’яти камінців”) — гри, в яку на наших землях рубалися ще за княжих часів.

Однією з найдавніших і водночас найдоступніших забав на українських теренах був «Млин», відомий у народі як «Дев'ять камінців» . Ця сувора стратегія прийшла до нас ще за часів Київської Русі завдяки контактам із візантійцями та скандинавськими варягами. Гра була настільки популярною, що для неї навіть не купували спеціальних наборів: хитромудре поле з трьох вкладених квадратів просто видряпували ножем на козацьких куренях, дерев’яних лавках чи придорожніх каменях, а за фішки правили звичайна квасоля або галька. Суть цієї давньої дуелі була простою, але вимагала неабиякого тактичного хисту.

Головна мета полягала в тому, щоб вибудувати «млин» — вертикальний або горизонтальний ряд із трьох фішок свого кольору. Щойно гравцеві це вдавалося, він отримував право «змолоти», тобто забрати з поля будь-який камінець суперника. Коли всі дев'ять фішок опинялися на полі, починалася друга фаза: гравці по черзі пересували свої камінці сусідніми лініями на вільні точки, намагаючись знову і знову замикати свої «млини» та нищити військо ворога. Битва тривала доти, доки в одного з суперників не залишалося всього дві фішки або коли його камінці виявлялися повністю заблокованими - такий фінал означав беззастережну поразку.

Приблизно тоді ж, у Х–ХІ століттях, на Русь прийшли й шахи, проте вони обрали шлях елітарності. Потрапивши до нас двома дорогами - з Візантії та напряму з Каспію, про що й досі нагадують східні назви фігур на кшталт «ферзя» чи «слона» - шахи міцно закріпилися в княжих палатах. Археологи й сьогодні знаходять витончені кістяні фігурки під час розкопок стародавнього Києва та Вишгорода. Згодом, уже у XVIII–XIX століттях, разом із європейською модою гра пережила друге народження, перетворившись на головну інтелектуальну дуель для української аристократії, військових еліт та письменників.

Одніє з легенд появи цієї гри є історія про загадкового мудреця, який перший винайшов цю гру і запропонував в дар одному з заморських царів. Зігравши з мудрицем несчисленну кількість партів він був настільки вражений грою, що запропонував будь-яку нагороду за цей "дар". І тоді хитрий мудрець запропонував такий варіант розрахунку. На першу клітинку гральної дошки клалось одне зернятко пшениці, на другу клітинку дві, а на третю вже чотири, подвоюючи кількість зернят кожної клітинки до закінчення вільних клітинок. Цю кількість зерна він і хотів як нагороду. На перший погляд здається що це не так багато, але насправді це геометрична прогресія і загальне число зернят становило 18 446 744 073 709 551 615 (понад 18 квінтильйонів). Враховуючи вагу зернятка як 0.04 грама це 738 мільярдів тонн. Для розуміння навіть в наш час світовий урожай цієї культури за рік по всьому світу в 1000 разів менший ніж сума звичайних зернят які подвоюються кожну клітинку гральної дошки. Ця легенда більше не про те як вони з'явились, адже достовірних даних у нас немає, але про те наскільки багато комбінацій можливо у грі та яка глибока стратегія закладена в сутність цієї цього унікального винаходу "стародавнього мудреця".

Зовсім інший, бунтарський та азартний характер мали карти. Народившись у далекій Азії, вони проклали шлях до Європи через арабський світ наприкінці XIV століття. Попри суворі заборони церкви та королівські штрафи, картярський дух виявився незнищенним. У XVII–XVIII століттях шурхіт колоди став невіддільним звуком українського повсякдення. Козаки на Запорозькій Січі запекло рубалися в «чумака» чи «дереша» під час походів, а згодом карти завоювали як витончені гетьманські вітальні, так і чумацькі вози, що повільно тягнулися степом.

Ви скоріше за все чули вислів "гра не варта свічок", але чи замислювались ви що він означає? В ті часи весь світловий день був зайнятий роботою по господарству та на полі, а ігри та інші розваги мали місце у вільний час ввечері. Тоді не було електроенергій і світло не вмикалось за один натиск на вмикач. Основним джерелом світла були свічки з природній олій, тваринного жиру та з бджолиного воску. Тобто для того що б побачити щось у хаті, і при цьому не закоптити весь дах (в випадку з смолоскипами та вогнищем) потрбіно було або витратити час на добування цих ресурсів або їх купівлю. Тому інколи виникали ситуації коли гроші затрачені на освітлення перевищували суму "банку" на який збирались грати, що означало недоцільність гри в економічному плані. Саме в таких ситуаціях і зародився вислів що "гра не варта свічок".

Поки в козацьких таборах перекидалися в карти, на Півдні України обживався інший екзотичний гість - нарди. Ця прадавня перська забава проникала на наші землі через Кримське ханство, Османську імперію та чорноморські торгові порти. У той час як Західна Європа захоплювалася своїм аналогом під назвою трік-трак, український Південь та Схід напрочуд тепло прийняли саме класичні східні нарди з їхнім неповторним стукотом кубиків-зарів по дерев'яній дошці.

XVIII століття принесло на наші території ще одну забавку. З Італії, через французькі та німецькі салони, до нас докотилася хвиля захоплення лото. Починаючись як аристократичне «бінго» для заможних міщан, які хизувалися оксамитовими мішечками та бочками з рідкісних порід дерева, лото поступово «демократизувалося». Вже на початку ХХ століття прості картонні картки з'явилися майже в кожній хаті, ставши головним приводом зібратися всією родиною довгими зимовими вечорами.

Водночас із сонячної Італії прийшло і доміно, яке європейці переробили з давньої китайської гри і назвали на честь чорно-білих плащів ченців-домініканців. Завдяки простоті виготовлення — кісточки легко вирізалися зі звичайного дерева чи кісток тварин - доміно миттєво завоювало вулиці, перетворившись на культову розвагу міських дворів та робітничих околиць.

Підбиваючи підсумок можна сказати що ці настільні ігри потрапили за наші столи зовсім різними шляхами та мали різну мету. Від простої гри на цікавість, що б звеселитись з друзями та сім'єю, до вирішальних партій в яких вирішувалась доля окремих людей, королівст, а й іноді цілих родів. Культура настільних ігор, правила та ігровий інвентар століттями передавалися з покоління в покоління, з вуст у вуста, формуючи незабутній всесвіт уяви, стратегії та вдачі у який занюрювались наші прадіди відпочиваючи ввечері після важко праці.